Із життя маріонеток. Клюн Т. Дж.

4,5 ⭐

Був колись лісоруб із жерсті. Він сказав: «Візьму собі серце, бо розум не робить людину щасливою, а щастя – найліпша річ у світі»

Ця книжка не далась мені так само легко, як інші твори автора – вона, наче той андроїд, далека від людського, адже герої, навіть сам Вік, не до кінця усвідомлюють, що таке бути людиною у світі роботів.

Історія щемить. Вона, хоч і порушує питання життя та смерті як в «Шепіт за дверима», та все ж не так, і тут ми на першому плані бачимо інше – людськість, мету життя та серце, без гвинтів та шестерень, те, яке робить тебе слабким та сильним водночас 💔

Доволі сумно також далося усвідомлення циклічності історії; що прагнення кращого лише закриє це коло та дасть змії у пащу власний хвіст.

Світ, створений Клюном, повинен бути утопією, ідеальним суспільством без будь-яких порушень та відхилень від закладеної в тебе програми, показує наскільки подібна мета є нездійсненною та чому так відбувається.

І, звісно ж, неймовірні головні герої, це настільки ідеальне попадання у троп «знайдена родина», що від їхніх стосунків стискалось серце. Особливо до вподоби прийшлися стосунки й конфлікт Віка та Хапа – з їхньої вірності та віри один в одного хотілось плакати.

Не можу сказати, що виділяю «Із життя маріонеток» поміж інших одиначок автора. Звісно, вона написана більш грамотно, видно, як скіли росли від книги до книги, але все ж теплішою для мене залишився «Дім у волошковому морі», а чуттєвішою – «Шепіт за дверима».

Пів зірочки зняла лише за затягнутий та дещо нудний початок, через який було важко продиратися. Якщо п’ятдесят сторінок я ще можу пробачити, то коли це сто+ – вже ні